Олександра Сокол — видатна українська театральна акторка, режисерка та педагогиня із Сумщини, народна артистка України, чий творчий шлях охоплює десятиліття роботи на сцені та понад 150 різнопланових ролей. Вона присвятила театру значну частину життя, працюючи на головних сценах Сумщини — від театру в Ромнах до Сумського театру драми та музичної комедії імені Михайла Щепкіна та Сумського театру для дітей та юнацтва. У цій статті на sumski.com.ua розповідаємо про біографію Олександри Сокол, її перші кроки в театрі, найважливіші ролі, понад тридцятирічну роботу в Сумському театрі Щепкіна, режисерські здобутки, педагогічну діяльність та внесок акторки у розвиток театрального мистецтва Сумщини.
Від Ромен до великої сцени: перші театральні кроки на Сумщині
Історія Олександри Сокол як артистки починалася далеко від великих театральних сцен — на Сумщині. Майбутня акторка народилася 31 січня 1944 року на хуторі Мелешківка Пушкарської сільради, нині територія Роменського району. Її батько Михайло Павлович був простим робітником, а мати Уляна Антонівна вчителькою.
У 1946 році родина переїхала до Ромен. Саме це місто стало місцем, де дитячі захоплення Олександри поступово перетворилися на перші серйозні кроки до артистичної професії.
Важливу роль у її становленні відіграла Роменська середня школа №7.
Саме зі шкільною сценою пов’язані її перші виступи, які згодом Олександра Сокол згадувала як початок своєї артистичної діяльності. Ще в дитинстві дівчинка добре співала, мала виразні акторські здібності та охоче брала участь у шкільному житті.
Її талант проявлявся не в одному напрямі. Олександра вела концерти, танцювала, читала вірші, виступала у художній самодіяльності. Особливе місце посідали театрально-музичні постановки. Вона виконувала основні партії у дитячих операх «Маша і ведмідь» Михайла Красєва та «Пан Коцький» Миколи Лисенка.
Поза школою Олександра відвідувала гуртки місцевого Будинку піонерів і навчалася в музичній школі. Таким чином, Ромни стали для неї своєрідною першою творчою лабораторією: тут вона одночасно розвивала вокальні здібності, сценічну пластику та акторську майстерність.
Золота епоха у Сумському театрі імені Щепкіна
Найбільша частина творчого життя Олександри Сокол пов’язана із Сумами та театром імені Михайла Щепкіна. На його сцені акторка працювала понад тридцять років, пройшовши шлях від виконавиці до художнього керівника. Цей період став одним з ключових у її професійній біографії та припав на час активного розвитку театру, численних гастролей і постійної роботи над новими постановками.
Масштаб тогочасної театральної діяльності добре ілюструють гастрольні поїздки. За спогадами самої Олександри Сокол, упродовж 1970–1990 років колектив театру побував у сорока містах колишнього Радянського Союзу. Для акторів це означало не лише виступи перед новою аудиторією, а й можливість постійно працювати в різних сценічних умовах, знайомитися з іншими театральними школами та перевіряти свої постановки реакцією глядачів.
Олександра Сокол долучалася до життя театру не лише як акторка. У 1993–1994 роках вона очолювала театр імені Щепкіна як художній керівник. Це був уже інший рівень відповідальності — потрібно було одночасно думати про репертуар, творчий колектив і подальший розвиток театру.
Для самої Сокол акторська професія ніколи не зводилася лише до популярності чи оплесків. Вона особливо цінувала сам процес роботи над роллю. Говорячи про театральне ремесло, акторка згадувала думку відомого режисера Анатолія Ефроса:
«Справжня цінність театру полягає не тільки в самореалізації артиста чи реакції публіки, а передусім у щоденній роботі над образом».
Народна артистка України: звання і відповідальність
Багаторічна робота Олександри Сокол на сцені була відзначена державними нагородами. Звання заслуженої артистки України їй присвоїли наприкінці 1970-х років. Через два десятиліття акторка отримала найвище професійне визнання — звання народної артистки України, яке їй присвоїли у 1999 році.
Для самої Сокол це звання стало не стільки приводом для урочистостей, скільки новим рівнем відповідальності перед професією. Про обставини, за яких вона дізналася про своє нагородження, акторка розповідала з властивою їй самоіронією. Новину вона почула несподівано:
«І ось на генеральній репетиції після нашого з Льошею Вертинським виступу оголошують, як годиться, тих, хто виступав. Тут вперше чую — «народна». Мене як вдарило. Звання високе, і потрібні обставини, щоб йому відповідати. Режисура, драматургія і багато іншого. Це відповідальність».
У цих словах добре відчувається ставлення акторки до професії. Отримання високого звання вона сприймала не як фінальну крапку в кар’єрі, а як необхідність і надалі відповідати високій планці. Для Сокол театральне мистецтво включало не лише виконання ролей, а й розуміння режисури, драматургії та загальної культури сцени.
Режисерський талант та новий етап у Сумському ТЮГу
У 2001 році в професійному житті Олександри Сокол розпочався новий етап. Після понад трьох десятиліть у театрі імені Щепкіна вона залишила його сцену та перейшла до Сумського обласного академічного театру для дітей та юнацтва. Тут акторка не лише продовжила грати, а й активно зайнялася режисурою.
Саме в ТЮГу режисерський талант Сокол отримав новий простір для розвитку. Попри орієнтацію театру на дитячу та юнацьку аудиторію, його репертуар включав і постановки для дорослих. Це дозволяло режисерці працювати з різними жанрами та драматургічним матеріалом.
За роки роботи в театрі Олександра Сокол поставила близько 15 вистав. Серед її режисерських робіт — «Варшавська мелодія» Леоніда Зоріна, «Бульвар втрачених надій» Самуїла Альошина та комедія «Пошились у дурні» Марка Кропивницького. Вона також зверталася до класичної драматургії та творів відомих авторів: поставила виставу «97» Миколи Куліша, «Дім Бернарди Альби» Федеріко Гарсії Лорки та «Голий король» Євгена Шварца.
Окреме місце у її режисерському доробку посідали постановки, створені спеціально для театрального життя Сум. Серед них — «Мінтай і Женуарія. Love story» Миколи Коляди. Різножанровість цих робіт демонструє, що Сокол не обмежувалася одним сценічним напрямом і шукала різні форми взаємодії з глядачем.
Окрім драматичних вистав, режисерка створювала вокально-поетичні композиції. До цього напряму належать постановки «Це було, було…» та «Згадавши ту весну», у яких поєднувалися театральне слово, музика та сценічна композиція.
Прем’єри за участю Олександри Сокол привертали увагу сумської публіки та проходили при заповненій залі. У ТЮГу її професійний досвід акторки поєднався з режисерським баченням, а сцена стала місцем, де вона могла не лише виконувати чужі задуми, а й сама формувати художню концепцію вистави.
Життя поза сценою: педагогіка, телебачення та культурні ініціативи
Театр для Олександри Сокол ніколи не обмежувався лише сценою. Паралельно з акторською та режисерською роботою вона багато років займалася педагогікою, працювала з молоддю, створювала культурні проєкти, писала про колег і брала участь у громадському житті Сумщини.
Перший тривалий досвід викладання вона отримала в Сумському училищі культури, де у 1968–1974 роках викладала майстерність актора та режисуру. Пізніше, у 1983–1990 роках, працювала в музичному училищі імені Д. Бортнянського, де вела сценічну практику та викладала культуру мови.
Особливу увагу Сокол приділяла роботі з дітьми. У 1995 році вона заснувала дитячий театр «Шпаківня» при Сумському Палаці для дітей та юнацтва. Цей проєкт став ще одним способом передавати молодому поколінню сценічний досвід і зацікавлювати його театральним мистецтвом.
Її професійні інтереси поширювалися й на великі культурні заходи. У 1980–2000 роках Олександра Сокол створювала сценарії та була режисеркою масових дійств і обласних культурних подій. Серед них — Міжнародне Шевченківське свято 1993 року. Така робота вимагала вже не лише акторського досвіду, а й уміння вибудовувати масштабну сценічну композицію та координувати роботу великої кількості учасників.
Ще одним напрямом стала робота на телебаченні. У 2003 році спільно з телекомпанією «Відікон» Сокол створила цикл передач «Життя і сльози, і любов…», присвячений 70-річчю театру імені Щепкіна. Вона також займалася публіцистикою, писала нариси про відомих акторів та своїх колег, залишаючи у текстах власні спостереження про людей театру та їхню професію.
Активною була й громадська діяльність Олександри Сокол. У 1982–1989 роках її тричі обирали депутатом обласної ради. На початку 1990-х, у 1990–1992 роках, вона працювала заступницею начальника обласного управління культури. Таким чином, її професійний досвід у театрі поєднувався з роботою на рівні регіональної культурної політики.
На одному зі своїх творчих вечорів акторка сказала:
«Життя продовжується — значить, продовжується робота, заради якої, власне, я і живу».
Ця фраза добре підсумовує її професійний шлях: для Олександри Сокол театр був не окремою частиною життя, а справою, яку вона продовжувала розвивати в різних формах протягом десятиліть.
